Кремль грає у "Мінськ-3": Сергій Гармаш про стамбульські переговори, меморандуми та тактику Путіна

Другий раунд переговорів між Україною та Росією в Стамбулі спочатку викликав стримані очікування. Так і сталося — за словами одного з українських чиновників у коментарі Financial Times, "жодного серйозного прориву" не відбулося, лише "деякі незначні зрушення".

Росія передала Україні свій "меморандум", у якому йдеться про виведення українських військ з Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей. Україна вкотре запропонувала негайне та безумовне 30-денне припинення вогню, а також заявила про необхідність особистої зустрічі Зеленського і Путіна. Сторони взяли тиждень на роздуми, хоча результат цих роздумів уже очевидний.

При цьому сторони погодили звільнення всіх тяжкопоранених і військовополонених до 25 років. Також домовилися про обмін тілами загиблих.

Окремою темою стало повернення викрадених дітей: Москва пообіцяла розглянути можливість повернення 339 неповнолітніх, зазначених в українському списку.

Про те, що насправді відбувається на дипломатичному фронті, як слід трактувати стамбульську зустріч, які справжні наміри Кремля і яку роль у цьому відіграють США — "ОстроВ" поговорив з колишнім членом делегації України в Мінській ТКГ, політичним аналітиком Сергієм Гармашем.

— Які підсумки можна підбити щодо зустрічі в Стамбулі 2 червня?

— Головний висновок, мабуть, у тому, що Росія як і раніше не зацікавлена в припиненні війни. Про це свідчить вся її тактика ведення переговорів: затягування процесу, висунення завідомо нездійсненних вимог, незгода з ідеєю 30-денного перемир’я.

Росія демонструє бажання продовжувати активні бойові дії, зберегти ініціативу на фронті та темпи свого наступу. Це дуже чітко показали слова Небензі (постійного представника РФ в ООН), який заявив, що Москва не хоче 30-денного перемир’я, оскільки це дасть змогу Україні "перевести подих, залікувати рани і зупинити обвал східного фронту". Так, перемир’я дозволило б відновити баланс сил на фронті, але саме він і став би гарантією подальшої зупинки бойових дій. Адже війна зупиняється, коли є паритет сил. Звідси логічний висновок: якщо Москва не хоче перемир’я — вона має намір продовжувати агресію. Відповідно, переговори про мир у такій ситуації — це не більше ніж вистава з її боку.

Тож поки можна говорити, що переговори ведуться не задля результату, а з розрахунком на одного глядача, який сидить в Овальному кабінеті. Обидві сторони зацікавлені в його прихильності, і кожна намагається здобути тактичні переваги — чи то у вигляді обміну полоненими, чи в інформаційно-політичному полі. Зеленський форсує процес, намагаючись витягнути Путіна на особисту зустріч, і звинувачує його у небажанні закінчити війну. А Путін, навпаки, намагається затягнути переговори якнайдовше, перетворюючи їх на щось подібне до "Мінська".

Ми, як і в "Мінську", перебуваємо у подвійній реальності: Україна летить на нові переговори про 30-денне перемир’я, а Росія — на продовження старого "Стамбула-22" з ультимативними вимогами щодо завершення війни в цілому. Тобто одна сторона приїжджає вирішувати одні питання, а друга — зовсім інші. Тому процес наче й іде, щось відбувається, але ближчими до миру Україна і Росія не стають.

— На Вашу думку, чи влаштовують такого рівня підсумки переговорів головного глядача — президента США Дональда Трампа?

— Думаю, Трамп уже зрозумів, що досягти миру без тиску на Росію нереалістично. Але тиснути на Путіна він не може, бо хоче з ним співпрацювати і заробляти гроші. В таких умовах саме збереження процесу для нього оптимальне — це дозволяє не накладати нові санкції на РФ, які могли б зашкодити його "бізнесу" з Москвою. Але безкінечно це тривати не може. Власне, своєю мовчанкою щодо знищення Україною стратегічних бомбардувальників РФ він уже дає зрозуміти Путіну, що пауза затягнулась і Москві слід бути реалістичнішою у своїх вимогах.

— Навіщо Кремлю ці переговори? Це все для затягування часу?

— Росія зацікавлена в таких зустрічах. Інакше вона дала б підстави противникам Трампа у США та Європі критикувати його за бездіяльність. Це послабило б його позиції як усередині Штатів, так і на міжнародній арені. А Путін не зацікавлений у послабленні свого ключового (нехай, можливо, й неусвідомленого) союзника. Тож Кремль зацікавлений у такому переговорному процесі — передусім для того, щоб дати змогу "своєму" Трампу зберегти обличчя і не накладати нові санкції.

Крім того, зверну увагу: переговори тривають без оголошення перемир’я, чого вимагала Україна і її європейські партнери. Тобто вони йдуть за сценарієм Москви і відповідають її інтересам.

Також Росія, попри заяви Мєдинского, вже розуміє, що не "може воювати вічно". Мінімум їй потрібна пауза — але така, що зафіксує її здобутки. Тому вона тягне час, створюючи ілюзію дипломатичного врегулювання, яка дозволяє говорити про мир, але продовжувати захоплення українських територій і таким чином посилювати свої дипломатичні позиції.

— Для чого Путін затягує час?

— По-перше, він не може припинити війну, не захопивши повністю Донецьку область, яка записана в конституцію РФ як "російська територія". Це буде політична поразка для нього.

По-друге, якщо війна раптово припиниться, додому повернуться сотні тисяч мобілізованих — і з ними потрібно щось робити. Серед них багато людей з психічними розладами, судимістю, інвалідністю. Це — однозначний сплеск злочинності і, як наслідок, соціального невдоволення.

Крім того, повернення такої кількості людей на ринок праці різко збільшить рівень безробіття. Якраз днями в РФ опублікували дані, що 50% ветеранів, які повернулися з "СВО", не можуть знайти роботу.

Війна виправдовує в очах росіян ті економічні труднощі, які відчуває РФ. Якщо бойові дії припиняться — кілька місяців триватиме "переможна ейфорія", але потім люди почнуть ставити питання: чому ми перемогли, а жити стали гірше? Тим більше, що економіка РФ продовжує звужуватися.

До миру, як і до війни, треба готуватись заздалегідь. Це як вихід із голодування — він має бути правильним. Путін це розуміє. На жаль, я не бачу такого розуміння у нас.

У Росії є чіткий горизонт — вибори до Держдуми у вересні 2026 року. Їм потрібно зупинити бойові дії десь улітку 2026-го, щоб на хвилі "переможної ейфорії" провести виборчу кампанію і виграти її. Путіну потрібна не просто перемога на виборах, а тріумф, який легалізує в очах населення подальше "закручування гайок" уже в мирних умовах, щоб нівелювати всі вищезгадані ризики.

Відповідно, до того часу він розраховує захопити Донецьку область і забезпечити свій режим економічними ресурсами, які росіяни зараз "виторговують" у Заходу під час переговорів — скасування санкцій, розморожування активів, доступ на ринки, економічна співпраця з тими ж США тощо.

— У Стамбулі сторони обмінялися меморандумами. І, за інформацією зі ЗМІ, Росія у своєму документі прописала вимогу повного виведення українських військ з чотирьох областей. Кремль навмисне прописує завідомо нереалістичні умови?

— Так, це і є тактика затягування переговорів. Крім того, це свідоме завищення вимог, щоб створити простір для майбутніх компромісів і показових "поступок" з боку Москви.

Після того, як росіяни, як вони сподіваються, захоплять Донецьку область, і якщо (!) вони зрозуміють, що ресурсів для ефективного продовження війни вже немає, вони можуть "великодушно" погодитися залишити Україні ті частини Херсонської і Запорізької областей, які й так не контролюють.

Річ у тім, що території "Запорізької" і "Херсонської" областей у складі РФ не зафіксовані у так званих "статутах" цих "суб’єктів федерації". Тобто, якщо росіяни побачать, що захопити ці області все одно не можуть, а обставини змушують — цілком може статися, що "російські" Запорізька і Херсонська області не збігатимуться з адміністративними кордонами відповідних українських областей.

Тому зараз вони, звісно, вимагають усе. Але якщо не зможуть захопити — думаю, погодяться на відмову від претензій на ці території (можливо тимчасову) як на "компроміс".

— Якщо трохи відійти від Стамбула і подивитись ширше: як би Ви оцінили стан переговорного процесу між Росією, США, Європою? Він уже почався чи ще йде підготовка?

— Переговорний процес однозначно стартував. Це видно з тієї ж "човникової дипломатії": Стів Уїткофф регулярно літає до Москви, де йому озвучують умови Росії. Вашингтон, через того ж Келлога або навіть Трампа, озвучує свою реакцію та поступки, на які готові піти американці. Європа теж заявляє свою позицію — і публічно, і в ході тієї ж дипломатії.

До того ж ми бачимо, що "першопричини" конфлікту, які РФ озвучила ще в грудні 2021 року (розширення НАТО, повернення до кордонів 1997 року), не можуть бути вирішені в переговорах із Києвом. Як і міжнародне визнання "нових територій" за Росією, чи резолюція Радбезу ООН, яку вони записали у своєму "меморандумі".

Путін воює не тільки з Україною — він намагається змінити міжнародний порядок. А для цього йому треба домовлятися зі США та, щонайменше, іншими членами Ради Безпеки ООН.

Отже, переговори вже тривають. Вони рухаються, якщо не до стабільного миру, то до тривалого перемир’я. Але наразі більшість учасників процесу (крім Києва) не зацікавлені в завершенні війни і не готові до цього. Торги вже почалися, робляться пробні ставки, але готовності "купувати" мир наразі немає — окрім України.

— Наскільки активно, на Вашу думку, зараз залучені США до переговорного процесу?

— Можливо, США й хотіли би відійти вбік, але ситуація не дозволяє. У них вибори у 2026 році, зобов’язання перед НАТО, їм потрібні союзники у протистоянні з Китаєм... Тому вони просто відходять у тінь, щоб не нести публічну відповідальність за низьку ефективність цих переговорів. Але вийти з процесу вони не можуть.

Останні заяви того ж Кіта Келлога свідчать, що американці досі залучені — хоча б через те, що визнають "побоювання" Росії щодо НАТО.

Я переконаний, що ця заява була зроблена напередодні переговорів у Стамбулі не випадково і що у Вашингтоні російський меморандум побачили раніше, ніж його отримала українська делегація.

Але зараз важливо розуміти: ключовим гравцем стали не США, а саме Трамп. Він вже зрозумів, що не може вплинути на результат, тож його влаштовує сам факт переговорного процесу, що дозволяє не загострювати стосунки з Москвою. Але ситуація у США змінюється. Загроза втрати влади через непопулярну проросійську політику Білого дому може активізувати інстинкт самозбереження в Республіканській партії. Тоді Трамп опиниться під тиском донорів партії, яких він не зможе ігнорувати. Час на "любов" із Путіним у нього спливає. І якщо ця "любов" не народить привабливого для американців "дитяти" — на перший план вийде "глибинна держава", тобто Система, яку Трамп намагається зламати.

Здається, цей процес уже розпочався — Трамп публічно дистанціюється від українсько-російської теми, а активність починають проявляти Держдеп і Конгрес.

— Різкі заяви Трампа на адресу Путіна — це "гра м’язами"?

— Коли мене запитують про Трампа, я відповідаю, що коментувати дії цієї людини мені некоректно — я не маю медичної освіти. Сьогодні він говорить одне, завтра — протилежне. Дивитись треба не на слова, а на дії. А дії досі спрямовані на задоволення інтересів Москви. Союз з нею йому цікавіший, ніж із ліберальною Європою чи слабкою Україною. Що до слів... Йому треба бодай якось тиснути на Москву, бо цього хочуть його виборці й союзники. Тому періодично з’являються різкі заяви на адресу Путіна. Думаю, у Москві їх "з розумінням" сприймають — як вимушену необхідність. Серйозно їх там не сприймають.

Навіть якщо Трамп і запровадить якісь санкції під тиском, то вони будуть символічними і погодженими з РФ. Якщо, звісно, Путін не зірве ті тіньові домовленості з Трампом, які були укладені через Уїткоффа. А це цілком можливо, враховуючи фактор Китаю, від якого залежить Москва.

— Як Ви оцінюєте стратегію Києва на переговорному треку?

— У нас, на жаль, немає особливого вибору. Зеленський сам нещодавно сказав, що ми можемо забезпечити себе лише на 40% озброєнням. Отже, решта залежить від США. Навіть допомогу інших країн Вашингтон може легко заблокувати. Така повна залежність від США не дає нам простору для маневру.

Але я вважаю, що Володимир Зеленський правильно вловив і зрозумів настрій Дональда Трампа і використовує ситуацію на свою користь. Ми беремо з цього процесу те, що можемо: повертаємо полонених, демонструємо миролюбність, отримуємо певні інформаційні бонуси. Мовчання Трампа щодо удару по ядерним силам РФ фактично прикриває нас від відповіді, створює для РФ стратегічну невизначеність.

Єдина, хоча й дуже серйозна (я б сказав — стратегічна) небезпека полягає в тому, що ми під тиском Трампа все ж почали мирний діалог без двостороннього припинення вогню. Це дозволяє Путіну тягнути час і використовувати переговори як щит від нових санкцій.

Але ще раз — у нас не було вибору.

— Якими можуть бути найближчі місяці — і в дипломатії, і на фронті?

— У дипломатії ми будемо спостерігати ту ж динаміку. Швидше за все, згодом відбудеться чергова зустріч, яка також завершиться без конкретних результатів — хіба що знову будуть нові домовленості щодо гуманітарних питань.

До речі, досі не повертають українців, які перебувають у "ДНР" і "ЛНР" ще з 2014 року. Це питання також треба порушувати й вирішувати. Це громадяни України. Їх не вважають військовополоненими, але їх потрібно повертати. І, схоже, Росія готує цей напрям, включивши в свій "меморандум" пункт про обмін "політичними в’язнями".

Та й кількість військовополонених ще дозволяє досягати позитивних результатів на цьому напрямку переговорів.

Загалом, Росія порційно "видаватиме" людей, щоби тягнути час. Далі буде гра, яку ми вже бачимо: Україна скаже, що російські вимоги неприйнятні. Росія звинуватить Україну в небажанні домовлятись, можливо, на певному етапі влаштує демарш, щоби тимчасово заблокувати переговори. Потім, у вигляді "уступки", вона їх розблокує — найімовірніше, під "тиском" того ж Трампа, щоб підняти його "рейтинги" в очах Заходу. Ми побачимо дипломатичну "волинку" з різними коливаннями.

Щодо воєнної складової, то хочу звернути увагу на важливу деталь: перед попередніми переговорами відбулось засідання Ради безпеки РФ, після чого змінили командувача сухопутними військами. Це свідчить про те, що Путін, ймовірно, консультувався і дізнавався, скільки ще потрібно часу для захоплення всієї території Донецької області і що для цього необхідно. Я не знаю усіх військових можливостей РФ, але, найімовірніше, вони намагатимуться завершити захоплення Донецької області до кінця року. А потім активізують переговорний процес із метою його завершення "перемогою Росії" до літа 2026 року.

До речі, після захоплення Донбасу і формування готовності Кремля до реального припинення вогню, ймовірно, посилиться тиск Трампа на Київ. І він буде жорсткішим, ніж зараз. До цього треба бути готовими.

З нашого боку, найімовірніше, завдаватимуться точкові, але стратегічно важливі удари по обороні РФ, які, якщо й не змінять ситуацію на фронті, то ослаблять військовий потенціал РФ загалом. Це буде потужним чинником тиску на Москву в межах мирного переговорного процесу і стимулюватиме наших європейських "партнерів" до більш активної позиції щодо РФ. Наразі вони бояться, а на слабких завжди легше тиснути.

— Тобто Ви робите ставку на вибори в Держдуму?

— Ставку на них робить Кремль. Нещодавно перший заступник керівника адміністрації президента РФ Сергій Кірієнко зустрічався з лідерами "Єдиної Росії", де й озвучив усі ці тези. Хоча він і припустив "негативний", за його словами, сценарій, коли конфлікт доведеться завершити раніше. Це свідчить про те, що Кремль допускає й такий розвиток подій. А якщо допускає — значить, він реальний.